Скарбничка знань

Леся Воронина НЯМЛИК І БАЛАКУЧА КВІТОЧКА

(уривок)

Розділ перший,
у якому Олянка дізнається, що є хвороби набагато страшніші за ангіну, і вилікувати їх можна лише за допомогою нямлика

Вже третій день Олянка лежала в ліжку. Все почалося з прогулянки у весняному лісі. Нарешті вони з мамою і татом разом поїхали за місто! Дівчинка побачила перші проліски, що пробивалися з-під сухого торішнього листя, нагодувала двох веселих білок горішками, пускала в річку човники, що їх тато вирізав із соснової кори. 
А потім, коли вони вже зібралися їхати додому, потяглася за проліском, що ріс на краю струмочка, і, звичайно, промочила ноги. Тож, коли вони повернулися додому, щоки в Олянки палали, страшенно боліло горло, а чоло було таке гаряче, що мама й без термометра визначила — ангіна!


Тепер треба було пити чай із калиною, ковтати гіркі пігулки й полоскати горло такою солонющою водою, що аж сльози виступали на очах.
—    Тю, і чого б я оце зітхав і тер очі! — раптом почула дівчинка знайомий тонкий голосок і побачила, що біля її подушки сидить Буцик.
Малий чоловічок так кумедно хитав головою, що Олянка, хоча й образилася на нямлика, все ж не змогла стримати усмішку.
—    Буцику, припини! — промовила вона захриплим голосом, — невже ти не бачиш — я й справді захворіла. У мене ангіна!
—    Ан-гі-на? Та хіба це серйозна хвороба? Нямли- ки на неї навіть уваги не звертають.
—    Невже ти ніколи не застуджувався? — здивувалася дівчинка.
—    Ніколи! — заявив Буцик. — І головне, я добре знаю, що треба робити, щоб ніяка ан-гі-на тебе не вхопила.
—    Що?
—    Та просто полетіти до Чхальського лісу, знайти там Балакучу Квіточку й понюхати її, щойно на небі з’явиться перша зірка і квіточка почне розповідати усілякі нісенітниці. Знала б ти, які чудернацькі історії розповідає оте базікало.
—    Нічого собі рецепт! — засміялася Олянка, — а я вже подумала, що ти й справді знаєш якісь чарівні ліки від ангіни!
—    Ти що, мені не віриш? — запитав нямлик і глянув Олянці просто в очі. — Хіба я тебе колись дурив?
Дівчинці стало соромно і вона поспішила вибачитися:
—    Та ні, що ти, звичайно, вірю...
Але Олянка забула, що Буцик уміє читати її думки. Малий чоловічок ображено насупився і сказав:
—    Гаразд, я тобі доведу, що лікуватися можна не тільки ось цими пігулками, мікстурами й гірчичниками! Здоровані не знають, що кожна хвороба, якщо її як слід налякати, тікає світ за очі. До речі, саме так я позбувся неймовірно небезпечної хвороби, що зветься «затинайка». 
Це коли ти на кожному слові затинаєшся, червонієш, а часом слова просто застрягають у тебе в горлі. Найстрашніше: коли цю хворобу вчасно не вилікувати, то вона так тебе мучить, що може примусити говорити зовсім не те, що ти хочеш.
—    А хіба так буває?
—    Ще й як! Ось, наприклад, ти відкриваєш рота і хочеш із кимось привітатися. А замість цього твій язик сам по собі белькоче: «Ого, які в тебе розлогі вуха! Як лопухи!». Або: «Якого дурнуватого светрика ти сьогодні надягла. У такому лише в цирку виступати!».
—    А я й не здогадувалася, що є така хвороба...
—    Є! А ось мій дядечко Юліан якось підхопив дуже підступну болячку, яка має назву «ненажерна». Це коли раптом десь у гостях на тебе нападає такий апетит, що ти з’їдаєш геть усі тістечка й цукерки, а господарі й гості навіть скуштувати тих солодощів не встигають.
—    А знаєш, Буцику, одна моя подружка, по- моєму, також хвора на «ненажерну», — замислено промовила Олянка, бо пригадала, як Маринка, з якою вони дружили ще з молодшої групи дитячого садочка, одного разу крадькома з’їла цілий торт...
— Так отож! — зауважив Буцик, — і повір мені, без сторонньої допомоги цій бідолашній дитині не обійтися.

Завдання:

 1. Уважно прочитати та переказати 

2. Скласти план до тексту і записати в робочий зошит з літ.чит.

Олег Буцень

ПУСТОЩІ

Оповідання

 
Михась причинив за собою двері і, намотавши на руку сітку, вийшов на сходи. Але, ступивши кілька кроків, зупинився біля сусідських дверей. Відшукав дзвінок з табличкою «Кравченко», озирнувся, натиснув на кнопку і щодуху припустився по східцях. Він знав: за хвилину двері відчинить бабуся в окулярах, в старенькому халаті. Потім переступить поріг, подивиться вниз, угору,— і лагідна усмішка згасне на її обличчі.
«І чого вона завжди всміхається, як відчиняє двері?» — вже вкотре подумав Михась.
Дзвонити до Кравчихи — так прозивали в будинку стару — вже стало у нього звичкою. Спускаючись сходами, він не минав нагоди зайвий раз потурбувати її. Навіть свого дружка Костя, що жив поверхом вище, теж навчив.
Купивши в крамниці хліба, ковбаси і макаронів, Михась неквапом повернувся додому.
— Ось,— сказав він матері, викладаючи покупки на стіл.
— Знаєш, Михасю, доведеться тобі ще раз спуститись,— сказала мати.— Зовсім забула: купи ще цукру і сірників. Наталя Федорівна просила, а я заклопоталась і забула.
— Це та Кравчиха з чотирнадцятої квартири? Хай сама собі купує,— набурмосився Михась.— Вона колись нашого Пушка хотіла палицею стукнути.
— І добре б зробила, бо через нього і пройти в під'їзді не можна. А як забачить у кого палицю в руках, так і кидається, мов скажений. Отож не сперечайся, купи і занеси їй.
Повертатись з крамниці Михась не поспішав. «Нічого з нею не станеться, зачекає...» І довго пробайдикував з хлопцями на подвір'ї.
Піднявшись нарешті до дверей Кравчихи, він трохи пристояв, розглядаючи її дзвінок, наче вперше бачив, натиснув кнопку. Тиша. Ані звуку. 
Він ще раз подзвонив і збирався вже йти додому, як десь далеко, з глибини квартири, зачовгали старечі кроки, і двері повільно одчинилися. Це була вона, стара Кравчиха, в тому ж таки незмінному халаті, з незмінною усмішкою на обличчі.
— Ось мама вам передала,— сказав Михась, чомусь соромлячись признатись, що сам ходив до крамниці.
— Проходь,— лагідно мовила стара, пропускаючи його в квартиру.— У тебе добра мама, спасибі їй, не забуває мене.
«Сам знаю, що добра»,— хотів був відказати Михась. Та устрявати зі старою в розмову не став. Бо ще причепиться— не відстане. Вони, старі,— балакучі.
Він швиденько поклав на стіл пачку цукру, дістав з кишені сірники і, щось пробурмотівши до Кравчихи у відповідь на подяку, вийшов з квартири.
А ввечері знову мав клопіт: прийшла Кравчиха і просить матері знайти їй фотокартку онука.
— За диван упала. Палицею не дістану, а диван відсунути не здужаю,— сумно казала стара.
— Не журіться. Зараз знайдемо вашого онука. Ану, Михасю, допоможи Наталі Федорівні.
— Я уроків ще не зробив,— почав огинатися Михась.
— Нічого, встигнеш.
Біля своїх дверей Кравчиха довго тицяла ключем у шпарку,— все ніяк не могла попасти.
— Дайте-но я,— не витримав Михась.
— Окуляри забула в хаті, та й руки вже не ті,— наче виправдовуючись, мовила Кравчиха.
В кімнаті вона зупинилась біля накритого жовтим килимком дивана.
— Ось там, за спинку впала.
Михась відсунув столика, що стояв поруч з диваном, потім диван і дістав невеличку фотокартку в коричневій рамці. Це був юнак у морській формі, з веселим обличчям і зовсім не схожий на свою бабусю.
— То він ще як в училищі був. А коли скінчив, одразу поплив навколо світу. Давно я не бачила його. Все жду, ось-ось має повернутись.
— А в яких країнах він був? — для годиться спитав Михась.
— У багатьох. У Туреччині, Індії, Китаї, на якихось островах — забула вже, як звуться. В Америці. Ось зараз я покажу його листи.
Стара принесла чорну лаковану шкатулку, дістала з неї стосик перев'язаних вузенькою стрічкою листів.
«Марки! Яких тільки марок тут нема!» — майнуло в Михасевій голові. Він аж зашарівся од такого нежданого скарбу.
— Наталю Федорівно, — схвильовано попросив він, — а можна мені взяти марку? Я збираю їх...
— Бери, любий, бери. Тільки конвертів не псуй: бережу я онукові листи. Загинув у мене син, Петрусів батько. — Зітхнула важко і додала: — Бери, які до вподоби.
Довго просидів Михась того вечора у Кравчихи, старанно відліплюючи марки для своєї колекції.
А через кілька днів на сходах перестріла його Наталя Федорівна і каже:
— Добре, що тебе побачила. Одержала зараз від Петруся листа, дрібно так написано, наче маком посіяв. В тебе очі зіркіші. Може, прочитаєш?
Зайшли до кімнати.
— Ось він, лист,— сказала Наталя Федорівна, якось уся причаївшись.
Михась вийняв з конверта складений удвоє аркушик, розгорнув і почав читати. Петро писав, як вони, повертаючись на Батьківщину, попали в шторм, як дві доби не спали... Але все скінчилося добре, і от припливли до порту.
Слухаючи, старенька охкала, витирала хусточкою сльози, і на обличчі, наче хвилі того неспокійного океану, ходили зморшки: то зберуться біля рота, то біля очей, то на лобі...
І раптом хтось подзвонив. Наталя Федорівна стрепенулась. Добра, лагідна усмішка знову заграла на старечому обличчі.
— Може, то він...— зраділа, силкуючись піднятися з дивана.
Михась підхопився, випереджаючи стару, і побіг відчиняти двері. Але за дверима нікого не було. Лише легкий шелест ніг долинав з нижнього поверху.
— Стій! — гукнув він і шугонув униз по сходах.
Повернувся Михась захеканий, з червоною правою щокою, без ґудзика на сорочці.
— Хто це? — нетерпляче спитала Наталя Федорівна.
— Це... це якийсь чоловік помилився квартирою,— сказав Михась і сів дочитувати листа.

Завдання:

1.     Уважно почитайте текст

2.     Дайте відповідь на запитання:

 - Який епізод оповідання вас вразив найбільше? Чому?

-  Яким автор змальовує хлопчика на початку оповідання?

- Чи можна стверджувати, що Михась ставився до сусідки дуже погано?

 - Коли хлопчик змінив своє ставлення до Наталі Федорівни? Чому?

 - Над чим змушує замислитися цей твір?

 - Подумайте, як змінювався образ Михася протягом оповідання?

-Яка основна думка оповідання?

3.Установи послідовність тексту.

__  Розповідь бабусі про онука.

__  Похід до магазину.

__ «Зустріч» з Костиком.

_  _Пошуки фотографії.

___Покупка для бабусі.

_   Лист від онука.

__ Колекція марок.